НОВОСТИ ФУТБОЛА | СТАТЬИ | ОБЗОРЫ | ВИДЕО | РЕЗУЛЬТАТЫ LIVE | КОНТАКТЫ | КОТИРОВКИ
    

###Славетні українці ###

Славетні українці
© Олег Блохин

Анатолій ДЕМ'ЯНЕНКО

Цей спортсмен заслужив звання одного з кращих захисників в історії вітчизняного футболу. Людина з двома серцями і чотирма легенями. Добряк і надійний друг. Ось як найчастіше відгукувалися знавці спорту мільйонів про хлопця з «малого Парижа», як Васильович називає свій рідний Дніпропетровськ.

Спортивна кар'єра Дем'яненка зростала поступово, але успішно. Він міг стати майстром ключки й шайби (звідтіля його дружні стосунки з найкращими хокеїстами), але обрав футбол, смак якого пізнавав у турнірі «Шкіряний м'яч», а далі були звитяги у юнацьких змаганнях і в дублі «Дніпра».

В основі київського «Динамо» і збірної колишнього Союзу Дем'яненко здобув визнання та славу неперевершеного майстра. До Києва переїхав зрілим гравцем (мав за собою виступи в основі «Дніпра») і одразу після завершення сезону-79 потрапив до списку 33 найкращих футболістів СРСР. Прізвище Дем'яненка прописалося в цьому послужному списку на довгі десять років. 1985 року Анатолій став найкращим футболістом, і 26-річний захисник «Динамо» (Київ) став сімнадцятим гравцем, який посів футбольний трон, а клуб, честь якого він представляв, «стрибнув» із минулорічної десятої на першу чемпіонську сходинку.

До речі, в «Динамо» Дем'яненко йшов з пригодами, які притаманні «зеленим» хлопчиськам. Після турніру «Переправа» 1977 року селекціонер киян Анатолій Сучков запросив Анатолія у «Динамо». Той написав заяву, але, трохи подумавши, вирішив забрати її назад. Через незнання чи нерозуміння ситуації гравець проміняв футбольне поле на військовий плац. Навіть довелось стріляти. Добре, що обійшлося стрільбищем. Але, як згадує Дем'яненко, кожна школа чогось вчить. Головне — правильно засвоїти предмет. І йому це вдалося якнайкраще.

Фізично сильний і чіпкий, Анатолій був невтомним і безстрашним. Чудово контролював м'яч. У грі на лівому фланзі поля виконував великий обсяг роботи. Відзначався вольовими якостями та коректністю в оборонних діях. Став володарем Кубка СРСР та Кубка кубків'86, чемпіоном СРСР та учасником трьох чемпіонатів світу.

Любов до гри в атаці Дем'яненко засвоїв у «дублі» «Дніпра», і хоча за намовою тренерів перекваліфікувався у захисника, але не зрадив своїй стихії. Тож свої рейди до воріт суперників неодноразово завершував голевими ударами. У його послужному списку 29 м'ячів у чемпіонатах СРСР та 5 — у єврокубках. Пам'ятними залишилися м'ячі, відправлені у ворота голландського «Утрехта» і національних команд Швейцарії і Туреччини. їх сміливо можна записати до групи футбольних шедеврів. Але все це приємні спогади. Такі люди, як Дем'яненко не страждають «зоряною» хворобою, тому до власної слави ставляться з розумінням. Але, коли хтось випадковий на вулиці впізнає і привітається із кумиром, звичайно — приємно, навіть більше.

Ігор БЄЛАНОВ

Він став третім і найбільш контроверсійним гравцем радянського футболу, що здобув на європейському континенті міжнародне визнання, а від «France Fооtball» отримав «Золотий м'яч», яким провідне видання щорічно нагороджує найкращого футболіста Європи. Сталася ця подія майже чверть віку тому, далекого вже 1986 року. Згадаймо, що того року на футбольному небосхилі зірки в Європі спалахнули й, немов змовились, згасли. У СРСР кращим визнали Олександра Заварова. У тодішній країні Рад почалася політична відлига. Тож світова громадськість, співчуваючи горбачовській перебудові, «запала» на все радянське. Червоні майки із сакраментальними чотирма літерами вважалися хітом цього історичного періоду і розходились, немов свіжі булки. Пішов і «Золотий м'яч». Але, за словами виваженого одесита, він свято вірить в те, що людство ходить під одним Богом і все краще дістається кращим. Тому розцінює міжнародне визнання як хоча й приємне, але все ж — непорозуміння.

Правду кажучи, на долю цього майстра шкіряного м'яча випало не так уже й багато матчів, про які з трепетом згадує футбольне середовище. За великим рахунком знаменними були лише... дві гри (!): на ЧС-1986 проти Бельгії з хет-триком. А друга — та диво-гра і гол на «Парк де Пренс» у Парижі проти Франції. Після цього матчу французькі газети писали, що Бєланов відібрав у Платіні «Золотий м'яч».

У середині 80-х Бєланову не було рівних на футбольному полі у спринтерських забігах. Визначальна риса його гри — реактивна швидкість. Так, Блохін також бігав чудово, але Олег і чимало забивав. Бєланов же просто літав. Виступав Бєланов на позиції центрфорварда. Надзвичайно витривалий і працьовитий, відмінно грав головою й володів, як казав Коте Махарадзе, «кинджальним» ударом. Валерій Лобановський дав Ігореві повну волю в діях на полі. Мовляв, роби те, що вмієш найкраще. І хочеться вірити, що гравець не надто розчаровував тренера.

Хоча й як сказати. Адже «ракета» Бєланова двічі у знакових матчах з одинадцятиметрових позначок не досягла цілі. У Києві, після того, як він з рук головного редактора футбольного видання №1 Європи отримав золотий приз, несподівано запустив м'яча над воротами турецького «Бешикташа», а наступного року не перехитрував ван Брекелена. Голландець зберіг свої ворота «сухими» у фіналі ЧЄ.

Завершував футбольну кар'єру хлопець з Молдаванки в Німеччині, де виступав за клуби «Боруссія» з Менхенгладбаха і «Айнтрахт» з Брауншвейга. Хоча на Заході йому не таланило, але визнання досяг навічно. Ігор Бєланов на Алеї футбольної слави в Монте-Карло залишив відбиток своєї стопи на згадку майбутнім поколінням. І це ще одне свідчення поваги фахівців до космічної гри форварда.

Геннадій ЛИТОВЧЕНКО

Був одним із провідних півзахисників СРСР 80-х. Фізично витривалий і працездатний, мав високу дистанційну швидкість, пересувався по всьому полю. Постійно націлений на ворота, прагнув до широкої атакувальної гри, добре бачив поле, уміло переводив м'яч з флангу на фланг. Технічно добре підготовлений, був володарем потужного удару з правої ноги, міг пробити з будь-якого положення. На його рахунку чимало м'ячів, забитих з далекої відстані. Орієнтований на атаку, ніколи не забував повернутися назад, «перекрити» свою зону, підстрахувати партнерів.

Геннадій Литовченко — особистість у вітчизняному футболі непересічна. 18-річним — 1981-го, дебютувавши в основному складі «Дніпра», відразу увійшов до великого футболу. Роками тріумфу і для Геннадія, і для «Дніпра» в цілому стали 1983—1987 роки («золото» 1983-го, «срібло» 1987-го, «бронза» 1984-85 рр.). Півзахисник став справжнім лідером дніпропетровської команди, її капітаном. Його почали включати до престижного списку «33 найкращих футболістів року». Валерій Лобановський запросив здібного футболіста до збірної. В 21-річному віці (1984) його було визнано найкращим футболістом СРСР (референдум тижневика «Футбол») і України (референдум газети «Молодь України»).

На щастя, Литовченко не страждав відомою «зірковою» хворобою, тож ще тривалий час радував прихильників свого таланту. 1987 року його і, звичайно, Олега Протасова, запросили до київського «Динамо» — іронічно усміхніться — відслужити армію... У Києві, на мій погляд, гра Геннадія дещо втратила свої яскраві барви, але залишалася високого гатунку і, головне — стабільною. Піком успіхів Литовченка треба вважати його виступ у складі збірної СРСР на континентальній першості 1988 року. Вже потім були Греція, Австрія, Кіпр, де він поповнив свою колекцію медалей. Ще були спроби пограти в національному чемпіонаті України («Борисфен», «Чорноморець»), але вже не дозволяло здоров'я.

З 1996 року Геннадій Литовченко перейшов до тренерського цеху українського футбольного виробництва. Фраза від Литовченка-тренера: «Для мене завжди гроші були на другому плані — є речі цікавіші. Намагаюся жити тим же життям, що і мої футболісти. Приємно відчувати себе молодшим. Як на мене — не було б грошей зовсім, було б чудово. Коли бачу, як людей «клинить» на грошових моментах — аж страшно стає...»

Олег ПРОТАСОВ

Був одним із найкращих нападників СРСР 80-х років. Фізично досконалий, вміло вів силові єдиноборства з опонентами. Добре обирав позицію біля воріт суперника (мав особливе «чуття гола»). Маневрений — володів високою стайєрською швидкістю. Намагався завершити атаку команди, пробиваючи з будь-якої позиції (мав належним чином поставлений удар), добре грав головою. У секцію «Дніпра-75» Олега Протасова привів батько Валерій Миколайович, інженер Південмашу (мешкали поруч зі стадіоном «Метеор»). Там же Олег познайомився і подружив із Геннадієм Литовченком. Далі вони йшли поруч — спочатку дорогою юнацького, а потім і дорослого футболу.

Дебют Протасова в основному складі «Дніпра» відбувся восени 1982 року на «Метеорі» — коли Володимир Ємець випустив 18-річного хлопця на заміну в матчі з динамівцями Києва. А за деякий час — З0 жовтня того ж 1982-го — Олег відкрив лік і забитим м'ячам... У чемпіонському для «Дніпра» 1983-му Протасов зіграв 18 матчів і забив 7 м'ячів, а наступного року — вже 17. Зіркового 1985 року Олег «видав на-гора дві норми» — 35 м'ячів. Чим неабияк допоміг рідній команді у боротьбі за бронзові медалі. І, кажуть, сильно розсердив Микиту Павловича Симоняна — володаря попереднього всесоюзного рекорду результативності за сезон — 34 м'ячі.

Таким чином, практично за три повні сезони влучний стрілець з Дніпропетровська в 92-х матчах чемпіонату СРСР спромігся забити 60 м'ячів. У 21 рік такого не змогли домогтися такі найлегендарніші форварди радянського футболу, як Бобров і Федотов, Стрєльцов і Симонян. Відставав від такого вражаючого графіка навіть Олег Блохін — найрезультативніший бомбардир усіх радянських часів!

Що цікаво: за весь цей час Олег не отримав від арбітрів жодної жовтої картки! Хоча захисники били його по ногах більше, ніж будь-кого іншого. Нагородою бомбардиру був особливий приз радянського футболу — «Лицар атаки». Забивши 35 м'ячів, Олег Протасов у 21-річному віці став не тільки найкращим бомбардиром чемпіонату колишнього Союзу 1985 року, але й другим снайпером Європи — його всього на один м'яч випередив легендарний голландець Марко ван Бастен. Далі була «служба» в київському «Динамо», тріумф на ЧЄ-1988.

З 1990 року, як і багато його ровесників, на хліб почав заробляти за кордоном. Багато чого було цікавого в житті Олега — в Греції, Японії — тут хіба про все розповіси — про це треба книгу писати. З 1999 року Олег Валерійович розпочав тренерську діяльність... Фраза від Протасова-тренера: «Мені не зрозуміло, як гравець не забиває з позиції, коли поцілити у ворота можна з заплющеними очима. Ні, я теж, бувало, промахувався. Але провести лише п'ять м'ячів за сезон, причому пару з пенальті, — зі мною такого не було...».

Олег БЛОХІН

Для мільйонів уболівальників вітчизняного футболу ця видатна постать уже давно стала» легендарною. Тож і розповідь про сходження Олега Блохіна почнемо з факту, який також уже набрав рис епічності. Коли «Великий Дід» — прославлений тренер київського «Динамо» — під час блискучого триріччя 1966-1968 рр. Віктор Олександрович Маслов за рік вимушено «передавав» справи наступникові — Олександрові Севідову, то, кажуть, порадив: «Найперше в кадровому питанні зверни увагу на дублера Олега Блохіна, в якого — велике майбутнє. Я, правда, ніколи не бачив його у грі через постійні виклики Блохіна до різноманітних збірних, але мої помічники дуже його виокремлювали...» Севідов дослухався до слів попередника й одразу ж оформив 19-річного форварда в основному складі «Динамо», де ще гриміли імена Володимира Мунтяна, Віталія Хмельницького, Анатолія Пузача та інших. Зі свого боку, молодий киянин не просто виправдав надії тренера, а буквально вихорем увірвався у великий світ футболу — власною манерою гри й, головне, фізичними якостями, засвідчивши, що в цьому спортивному середовищі настають нові часи й грядуть зовсім інші, ніж до цього, тенденції.

Адже в атмосфері планетарного футболу вже відчувалася потреба не просто в високотехнічних виконавцях, а наставала епоха універсальних і високоінтелектуальних, фізично досконалих і витривалих футболістів, котрі міркують і діють на полі — блискавично! Отож, надходила ера тотального футболу, й українська земля вже продукувала для вимог часу найкращих своїх синів.

До того ж, самі гени й материнська спадковість якнайкраще цьому сприяли, адже матінка Олега Блохіна — прославлена рекордсменка й чемпіонка країни в спринті Катерина Адаменко з дитинства готувала сина до лаврів на легкоатлетичній стометрівці, що дуже сприяло йому, правда, вже на зеленому полі, а не на рекортанових доріжках.

Уже в рік дебюту Олег став не лише чемпіоном країни в складі «Динамо», а й кращим бомбардиром чемпіонату з 14 забитими м'ячами. Але згодом щорічні доробки були ще вагоміші — 18, 20, 22 влучень за чемпіонат. Загалом же, Олег став найвлучнішим бомбардиром колишнього СРСР за всі часи існування радянського футболу — 211 забитих м'ячів у першостях країни. Вісім разів він ставав чемпіоном колишнього Союзу, п'ять разів разом з «Динамо» здобував Кубок СРСР- 15 разів був серед 33 кращих у своєму амплуа (13 — під першим номером).

Звичайно, тріумф Олега Блохіна, а заразом — Віктора Колотова, Володимира Веремеєва, Анатолія Конькова, Володимира Онищенка, Володимира Трошкіна, Євгена Рудакова та інших єврогероїв 1975 і 1986 рр., не був би можливий без імені нашого футбольного генія Валерія Лобановського. Передові ідеї наставника потребували й таких же виконавців, і він саме таких на цій землі знайшов. Тож, не дивно, що Олег Блохін з товаришами по «Динамо» здобув двічі Кубок кубків (1975 і 1986 рр.) та Суперкубок УЄФА (1975 р.). Тріумф усієї команди був увінчаний і особистим континентальним досягненням — 1975 р. Олег Блохін отримав «Золотий м'яч» кращого футболіста Європи.

Могутньо виступав Олег Блохін у тодішній збірній, забивши в 112 матчах рекордні 42 м'ячі у ворота різних команд світу. Був бронзовим призером Олімпійських ігор (1972 і 1976 рр.), виступав на чемпіонатах світу — 1982 і 1986 рр.

Не лише одними лаврами був устелений шлях у спорті цієї видатної особистості. Траплялося, що на нього звалювали всі гріхи тодішньої футбольної системи, як сталося це, приміром, після чемпіонату світу в Іспанії. Але чимало значив він і як індивідуум: західна преса писала, як «танцював увесь захист» мюнхенського «Байєрна», коли Олег Блохін забивав м'ячі у Суперкубку 1975 року. Що таке Блохін, усі пізнали у фіналі Кубка СРСР, коли його заміна призвела до тріумфу єреванського «Арарату». .. Легендарними нині стали й слова мюнхенця Берті Фогтса, який на запитання, що спонукало його взяти участь у прощальному матчі 41-річного Олега Блохіна в Києві, скромно відповів: «Хоч тепер побачу його обличчя, а то на полі лише цифра «11» на його спині миготіла перед очима...»

Не всі спортсмени, певне, наздоженуть Олега Володимировича Блохіна й на тренерській та суспільно-громадській стежині, адже він двічі обирався народним депутатом Верховної Ради України (III й ІV скликань), нагороджений орденами «За заслуги» III й II ступенів. А як тренер збірної України привів її до чвертьфіналу чемпіонату світу 2006 р. І це, переконаний, не останній його рубіж.

Володимир БЕЗСОНОВ

Зібрати б докупи всі нагороди харків'янина, то знадобиться солідна валіза. Адже від 1977-го, коли став переможцем і найкращим гравцем юніорського чемпіонату світу та вперше приміряв «золото» чемпіонатів СРСР у футболці київського «Динамо», його кар'єра йшла за наростаючою. Вибачте, на рік помилився: «Бєс» — також чемпіон Європи серед юнаків (1976). Особлива ж цінність усіх досягнень Володимира («срібло» ЧЄ-1988, три чемпіонати світу, «бронза» московської Олімпіади-1980, Кубок кубків-1986, шість кіл пошани із «золотом» союзної вищої ліги по 1990-й включно та два — з Кубком СРСР) ще в тому, що він, як справжній універсал шкіряного м'яча, пограв ледь не на всіх позиціях, за винятком воротарської.

Можна не сумніватися, що йому до снаги була б і сотня матчів за «дорослу» радянську збірну (насправді їх — 79 та ще шість ігор — за олімпійську), якби не травми. Втім, лицар Безсонов рідко коли скаржився й частенько догравав поєдинки на уколах. Не виключено, що девіз «Треба!» прищепив йому перший наставник Михайло Насєдкін із харківської ДЮСШ №7. Гадаю, мій давній і добрий знайомий був для будь-кого з його численних тренерів підопічним вигідним (хоч вручай титул «Містер Надійність» — до речі, це не запізно зробити й тепер!) і... незручним. Адже має власну точку зору на права та обов'язки професіонала. Зрештою, навряд чи на одному вільнодумстві хтось би подужав одинадцять включень до, повірте, престижного списку «33-х найкращих футболістів СРСР», із яких 9 — під першим номером у своєму амплуа. Точніше — у своїх.

Ну, а головне щастя, гадаю, в них із дружиною Вікторією, — діти. Сина Олександра ми, мабуть, знаємо менше, хоча він устиг пройти курс тенісної академії Луїса Бругери. Зате донька Анна Безсонова — кумир усіх наших шанувальників художньої гімнастики. Київську грацію частенько гнобили арбітри, але бронзова медалістка двох Олімпіад і абсолютна чемпіонка світу-2007 (до слова, й її мама Віка вигравала світовий титул у групових вправах) творила на килимі свою, безсоновську, виставу. Що ж, батьківські гени.

Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО

Олексій, прийшовши до київської СДЮШОР «Динамо», потрапив у майстер-клас Анатолія Бишовця. Молодий гравець швидко прогресував, інакше кажучи, робив самого себе. Висока стартова швидкість та хороша техніка, успадковані від знаного тренера, давали юнаку фору навіть над старшими хлопцями. Подорослішавши, прописався в дублі дорогого його серцю клубу, але з позначкою «тимчасово». Дебют у головній команді відкладався. Врешті, 19 квітня 1983-го тодішній наставник динамівців Юрій Морозов випустив двадцятирічного гравця на поле у стартовому складі проти армійців Москви. І той не розчарував уболівальників своєю грою — забив гол, але після перерви... залишився в роздягальні. Його чекали довгі роки в дублі.

Та зоряним часом для Михайличенка виявився олімпійський 1988-й рік. Півзахисник одночасно служив трьом господарям: київському «Динамо», олімпійській та збірній командам колишнього СРСР, у складах яких був лідером і заробив два срібла та одне золото. Перша збірна стала віце-чемпіоном на Євро-88, де Олексій забив головою прекрасний гол у ворота клубного колеги Христофера Вудса в кращих традиціях... англійського футболу. І, за версією газети Вild, Михайличенко увійшов до складу символічної команди, де його партнерами були Дасаєв, Куман, Кузнецов, Райкаард, Гулліт, Хагтон, Маттеус, Протасов, ван Бастен і Віаллі.

Михайличенку було до снаги змагатися з такими титанами футболу, як Блохін, Протасов, Бєланов, Заваров, Безсонов. Однак наступного сезону гравець несподівано попрощався з «Динамо». Він не з таких, які ганяються за «рублем». Проте спортивна доля піддала киянина міжнародному випробуванню. Український майстер подався до Італії в «Сампдорію». В команді Бошкова Михайличенко став чемпіоном. Проте через розбіжності в поглядах на еволюцію футболу з тодішньою зіркою першої величини Віаллі, змушений був змінити теплі Апенніни на Туманний Альбіон. І грав у шотландському «Глазго Рейнджерс» аж шість років...

Михайличенко — один з небагатьох футболістів, котрі виступали за три національні команди. Спершу 36 разів одягав майку першої збірної спочилого СРСР. 1992-го недовго фліртував з тимчасовою збірною так званого СНД (був її капітаном на шведському ЧЄ в Норрчепінгу проти Шотландії, але ганебна поразка — 0:3 від британських колег завершила безславний шлях цієї недолугої команди). Врешті, капітан вивів на одну гру з білорусами й національну команду України (сталося це 28 жовтня 1993-го в Мінську). Суперники-сусіди розійшлися миром — 1:1, а Михайличенко повернувся в Глазго здобувати шотландські трофеї, переконуючи британців у тому, що він уже не радянський, а український футболіст.

Олександр ЗАВАРОВ

Цей обдарований півзахисник, можна сказати, вихором увірвався у великий спорт. Вихованець луганської дитячо-юнацької школи олімпійського резерву, гравець команди «Зоря», з ранніх літ він привертав увагу глядачів не так буйною чуприною, а передусім, віртуозною технікою володіння м'ячем, гарматними ударами по воротах суперників, ще й нестандартною поведінкою на полі та за його межами. Фахівці не завжди звертали увагу на його зріст і юнацький вік. Бо Заваров ріс лідером.

Дебютувавши в рідній «Зорі» (Луганськ), Заваров потім даремно відсидів два роки в ростовському СКА, які вважає чорним періодом у своєму житті та втраченими для футболу: «Це було щось жахливе! Командою керували солдафони з великими зірками на погонах». На щастя, муки скінчилися, і Заваров виконав пірует у бік дому, а відтак, через Київ, злетів на зоряний футбольний небосхил.

1978 року зіграв свій перший офіційний матч. 17-річному хлопцю вистачило 45 хвилин, щоб отримати приз кращого гравця матчу. І де? В Тбілісі проти іменитого тамтешнього «Динамо».

Далі був чемпіонат світу серед юніорів у Японії, де здобув свою першу вагому нагороду — срібну медаль. На багатьох симпатиків футболу Заваров справив краще враження, аніж юний ще Марадона, якому там дісталися всі лаври. А ще в ту пору світ задивлявся на гру здібного француза Платіні.

Заваров, мабуть, демонстрував не менш іскрометний футбол. І нічого дивуватися, що для Сашка угледів місце у своїй команді всемогутній маг — Валерій Лобановський, який тоді повернувся в Київ, аби реанімувати «Динамо». Перебрався на береги Дніпра і луганський вундеркінд, який, за сприяння, тренера перетворився з неорганізованого гравця у командного. Тим самим ще більше підкреслив своє «Я» і почав правити балом у новому колективі...

Потім Заваров готувався замінити славетного француза у «Ювентусі». Однак той час для італійського клубу виявився не найкращим. Розпочалася зміна поколінь. Заварову на «прописку» у новій команді потрібен був час. Але керівництво «Ювентусу» не могло і не бажало чекати. Проте українець у клубі даремно не їв спагетті. Спричинився до перемоги в Кубку УЄФА і, за намовою Платіні, змінив оточення — переїхав до «Нансі». Там завершив свою ігрову кар'єру та розпочав тренерську.

Повернувшись в Україну, успішно керував київським «Арсеналом», а з квітня 2010 року Олександр Заваров виконує важливу роль футбольного функціонера: він — радник віце-прем'єра з питань Євро-2012 Бориса Колесникова.

Леонід БУРЯК

У середині 70-х років минулого століття лінії півзахисту київського «Динамо» заздрили найпотужніші клуби світу. Згадаймо імена Трошкіна, Колотова, Мунтяна чи Веремеєва — кожен був світовою величиною. І як тут пробитися до основи зоряної команди невідомому, нехай і талановитому, футболісту з Одеси, Леоніду Буряку?

Валерій Лобановський з Олегом Базилевичем у своєму «ботанічному саду» виростили... дванадцятьох рівноцінних футболістів. Один із них, очікуючи своєї черги, змушений був сидіти на лаві запасних. Найчастіше ця роль діставалася тендітному молодику — Буряку. Він, розуміючи складність ситуації, тричі втікав із Києва на береги Південної Пальміри. Добре, що на той час Леонід товаришував з Олегом Блохіним, який у всьому старався допомогти імпульсивному колезі.

Буряк, зрештою, не піддався труднощам і виріс у зірку тодішнього футболу. Після того, як про перспективного хлопця з «Чорноморця» заговорили фахівці, на його адресу посипалися запрошення майже з усіх клубів країни. А він обрав Київ. Олександр Севидов випустив дебютанта в матчі проти «Арарату», майбутнього чемпіона і володаря Кубка СРСР. Кияни поступалися — 0:1, а після перерви показали яскраву гру й досягли переконливої перемоги — 3:1. Один із м'ячів — на рахунку нашого героя. Молодий футболіст зауважив, що він, коли воротар Абрамян залишив свої володіння без нагляду, здалеку запустив м'яч у ціль, то вперше почув, як трибуни скандують його ім'я.

Цього ж 1973 року динамівські керманичі у фіналі Кубка СРСР переконалися, чого вартий для клубу дует ББ. Хлопці розумілися із півпогляду. Однак тренер передчасно замінив Блохіна і Буряка. У підсумку динамівці попрощалися з кришталем. Проте отримали можливість стартувати в Кубку Кубків, який, у підсумку, завоювали...

Сталося так, що в певний період Буряку довелося змінити середовище, і він подався до Москви. Але — не до «Динамо», «Спартака» чи ЦСКА — одвічних противників киян. Обрав «Торпедо». І коли вийшов у Києві на поле Республіканського стадіону проти колишніх партнерів, то забив гол у їхні ворота. Ні, це не був удар помсти, швидше — вистріл любові. Бо своїх не зраджують. Ось і Буряк неспроможний на подібне. Йому довелося вислухати чимало образ, але все — у минулому і забулося, як непорозуміння з колишнім другом Блохіним.

Великі та добрі люди не живуть у гніві. Леонід люб'язно відгукнувся на пропозицію екс-колеги зіграти у прощальному матчі. Не зрадив він і рідній Одесі. Коли «Чорноморець» йшов на дно, Буряк поспішив клубові на допомогу. У формі «Металіста» Буряк здобув свій рекордний шостий Кубок СРСР.

Пробував свої сили Леонід Йосипович і на тренерському містку. Не зовсім вдало. Він запам'ятається нам як гравець.

Михайло СОКОЛОВСЬКИЙ

Із самого початку йому вдалося закріпитися в основному складі команди, що саме по собі є справою не легкою. Згадується, як уболівальники на Центральному стадіоні починали хвилюватися, коли м'яч отримував Михайло. Спочатку — буря захвату і відразу — завмирання. Адже його дії на полі могли значно загострити ситуацію біля воріт противника. Якось у розмові Віталій Старухін виголосив чудову фразу, яка характеризує фах одноклубника: «Не я знаходив м'яч у штрафному майданчику, а Соколовський цілився мені в голову».

Свій погляд має і Соколовський: «Бабуся» (так називали Старухіна. — прим. авт.) знав, хто йому може подати так, щоб він зміг прийняти м'яч, як він умів. У нього було якесь особливе розуміння, бачення футболу. Цього словами не передаси. Уявіть, я подаю м'яч у штрафний майданчик, там сім-вісім футболістів противника, і серед них — Віталій. Він міг вистрибнути раніше або пізніше останніх, але обов'язково в той момент, коли його голова зустрінеться з м'ячем».

І коли заходить розмова про гравців донецького клубу 70—80-х років, одразу спогад малює образ повністю відданого футболу гравця. Не випадково в його послужному списку 400 зіграних матчів у союзній першості, до якої додаються десятки кубкових баталій. Разом із командою Соколовський здобував срібні й бронзові вершини першості СРСР, ставав володарем кришталевого призу.

Англійці говорять, що за допомогою статистики можна довести все, що завгодно. І в нашому випадку є цікавий збіг. Відкрив лік своїх забитих м'ячів у вищій лізі Соколовський в поєдинку з алма-атинським «Кайратом».

«Це сталося в Алма-Аті. Пам'ятаю, лечу до Салькова й кажу: «Максимичу, я все одно сьогодні заб'ю». І зробив це в дуже складній ситуації: м'яч-то потрапив під ліву ногу, плюс був дуже гострий кут. Треба визнати, що в дальній кут я бив «зрячо».

Тому ж суперникові Михайло Соколовський забив свій сотий м'яч у залік клубу ім. Григорія Федотова.

Підвести рису під забитими голами в першості СРСР йому судилося в поєдинку з тим же суперником 1 червня 1986 року.

(Десятку обрано за результатами анкетування журналістів «УФ»)


Олександр ПАУК, Василь ГНАТЮК, Юрій БРЯЗГУНОВ, Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, Геннадій ГРИШАЄВ, газета «Український футбол»


Топ клубов мира


Топ игроков


Лучшие сборные

© Сайт про легендарного игрока киевского Динамо Александра Михайличенко - при публикации на вашем сайте наших материалов прямая ссылка обязательна!